російсько-української війни
Війна, а отже й неодмінні її жертви, залишають глибоку рану у нашій колективній свідомості. Тож те, наскільки ми готові працювати з нашою пам’яттю, наскільки ми готові обернути наш біль у нашу силу, значною мірою впливає на наше майбутнє.
Та тема смерті є глибоко табуйованою в нашому суспільстві. Ми геть не вміємо говорити про смерть, і при цьому надзвичайно потребуємо цього діалогу. Діалогу та пошуку сенсів, зокрема у процесі вшанування загиблих.
Місія Arts&Rights – у співпраці з державними інституціями, експертами та громадськістю створити Візію вшанування пам’яті загиблих захисників та сприяти виробленню системної політики. Це не про меморіальні дошки, свічки чи перейменування вулиць. Це про те, які висновки ми зробимо з трагічної історії та куди прямуватимемо далі.
Наше суспільство воліє не говорити про смерть. Мало хто з нас вміє розрадити та підтримати тих, до кого прийшла біда. Ми боїмося визнати, що смерть – це те, що трапляється з кожним, і живемо так, ніби ніколи не помремо.
Попри те, що тема смерті є страшенно табуйованою, вона ще й повна стереотипів. Думаючи про людей, яким уже безсила допомогти медицина, ми зазвичай акцентуємо увагу на біль, страждання, жалість, за якими ховається наш власний страх. І дуже рідко ми усвідомлюємо, що ці історії – ще й про повагу, справжні силу та любов до життя.
Ми, Arts&Rights, звертаємося до теми про паліативну медицину аби показати, що про смерть можна не лише мовчати, а й говорити відверто. Що паліативний діагноз не викреслює людину з життя, а дає їй можливість дожити до останнього подиху з гідністю та у любові.
та акушерське насилля
Життя середньостатичної українки барвисте і не нудне. Вона живе, ходить на улюблену роботу, опісля – на йогу, періодично зустрічається з подругами за чашкою кави. Аж ось вона готується стати мамою. 9 місяців вона ходить і намагається дотриматись здорового способу життя, прицінюється до милих дитячих речей та уявляє себе у новій, поки ще незнаній ролі. Доки вона замріяно погладжує животик всі ці 9 місяців, домашні оточують її турботою та намагаються виконати всі забаганки.
Та щойно жінка втрапляє у пологовий, починається жах. Тут на неї чекає інша, геть неочікувана в XXI столітті реальність: появу на світ нового життя супроводжують і зустрічають цинічний персонал, акушерське насилля, біль, страх та психологічний тиск.
Десятиліттями українки мовчки терпіли насилля у пологових і говорили про це хіба що у себе на кухні. Але часи докорінно змінились. Сьогодні жінки починають змінювати українські реалії, щоб вже їхні доньки отримали шанс на інший досвід. І це вже не приватна розмова між подругами: це велика ініціатива однодумців по всій країні.
«Школярки жорстоко побили дівчину», «шокуюче відео знущання над підлітком», «батьки звинуватили вчительку у цькуванні дитини» – такими заголовками щедро насичені шпальти сучасних ЗМІ. Цю тему замовчували десятиліттями. Замовчували, прикриваючи соромливими нейтральними визначеннями: «діти ж просто посварились», «вимоги дотримання дисципліни», чи й просто «непорозуміння». Сьогодні розмови про це явище щільно входять у обіг як в освітньому, і у медійному просторі. Явище, знане у всьому світі як булінг, або ж цькування.
Громадських ініціатив, орієнтованих на протидію цькуванню у школі, в Україні в останні роки виникає все більше та більше. До активної роботи у цій царині долучається й Arts&Rights.
Адже якісні документальні фільми – а саме вони наші основні зброя та інструмент – вчать без повчання, архівують життя у його красі та потворності, та дають орієнтири у колі складних життєвих ситуацій, допомагаючи знайти вірний тон непроявленому і замовчуваному.
