Бути родичкою політв’язня.

Олена Гусейнова, сестра політв’язня Дениса Кашука не хоче розповідати факти з його біографії. Натомість, вона прагне донести світові, як це бути родичкою політв’язня. Коли людину засуджують за політичними мотивами у ХХІ столітті, то не лише її одну, а всю родину загалом. Фізично родичі знаходяться на волі, але вони не бачать свободи, доки репресований сидить у тюремних застінках. 

Денис був засуджений не в чотирнадцятому році, навіть не в шістнадцятому, а на початку всесвітньої коронавірусної пандемії. Він отримав 3,8 років ув’язнення, але сестра не вірить, що його відпустять. 

«Співробітники ФСБ затримали Дениса Кашука в Сімферополі торік наприкінці грудня зі звинуваченням у незаконному придбанні та зберіганні зброї. За словами його дружини, він пішов вранці на роботу і перестав виходити на зв’язок, а наступного дня до них додому прийшли з обшуком оперативники ФСБ, які вилучили техніку та документи. І тоді рідні довідалися, що Денис Кашук ‒ фігурант кримінальної справи. Чому він опинився в полі зору російських силовиків, рідні не знають», — пише інтернет видання «Крим. Реаліі». 

Олена Гусейнова просить, щоб розповідь велася від першої особи про те, як бути двоюрідною сестрою ув’язненого. 

Ми всі ніколи не були байдужими, проявляли громадянську активність, займалися культурною журналістикою. Живучи в країні з хиткою стабільністю мені, як громадянці України, було знайоме почуття безсилля та незахищеності. Але отримавши статус сестри політв’язня, я познайомилася з дещо іншими почуттями. 

Бути родичкою репресованого — це влаштуватися на клопітку, тяжку, щоденну неоплачувану роботу. Роботу, до якої ніколи не звикнеш, не підготуєшся, не виконаєш на відмінно. 

Твоя робота починається з трьох слів у повідомленні: «Дениса затримали. Тероризм». Денис був активістом з перших днів окупації, що для жителів Криму означає щоденну готовність до арешту. Але з часом ми розслабляємося, спілкуємося про хороше і поступово забуваємо, що біда, яка стоїть під дверима, завжди готова постукатися в двері. Чого ти точно не очікуєш, це арешту близької тобі людини в 2019 році. Коли це стає реальністю, в тебе немає іншого вибору ніж включатися і допомагати. В тебе, як сестри політичного в’язня є дві опори: українські правозахисники та журналісти. Саме через них ми взаємодіємо з владою, крізь них доносимо інформацію цілому світові. 

Бути сестрою політв’язня — це завжди пильнувати свою мову, адже тебе постійно прослуховують. Ти вчишся говорити кодові слова і знаєш, коли тебе зрозуміли. 

Бути сестрою політв’язня — це заново вчитися говорити з братом, крізь ту прірву, що раптом виникла між вами. Ти повинна дарувати почуття спокою і безпеки, впевненості та захисту. Але ти погано справляєшся зі своєю роботою, бо тиск та прессинг, що діє з невидимого тобі боку, завжди виявляється сильнішим. Ти усвідомлюєш, що стоїш у спарингу з могутнім майором ФСБ, який постійно перемагає, бо володіє інформацією, володіє владою. 

Бути сестрою політв’язня — це постійно прокручувати в голові одну й ту саму думку: «А що я ще можу зробити?»

Ти молишся Богові, бо ти не знаєш правил гри, навіть, якби вони існували. 

Бути сестрою політв’язня — це усвідомлювати свою слабкість, але постійно шукати в собі ресурси для продовження боротьби. 

Бути сестрою репресованого — це зрозуміти, що не існує чужих політв’язнів, як і чужих дітей. Тепер всі ув’язнені за політичними мотивами для тебе не просто прізвища, а обличчя та душі конкретних людей. Кожного разу дописуючи лист Денисові, я сідаю писати листа комусь ще. Сумніви про те, що твоя писанина нікому не поможе змінюється впевненістю, що не можна кидати ці намагання. Ефект розхитаного ґрунту під ногами є звичним станом для членів родин політичних ув’язнених. 

Бути сестрою політв’язня — це працювати за свою державу. Ти постійно думаєш, що ще ти можеш зробити аби допомогти адвокатам та правозахисникам у їхній роботі. Ти постійно просиш державу зробити ще один крок для допомоги політв’язням. Ти маєш шукати слова, щоб знову пояснити представникам влади, що люди потребують їхнього втручання і допомоги. 

Бути сестрою політв’язня — це перечитувати гори інформації для натхнень та нового досвіду. Я багато читаю про ізраїльських полонених і хочу щоб Україна так само піклувалася про своїх синів. Я хочу, щоб родини політв’язнів не столи з протягнутою рукою у пошуках милостині, щоб не повинні були виправдовуватися, бо вартують уваги, бо достойні результатів своєї боротьби.

Марина Лук’янова

Залишити коментар