Мама розповідала, що ця дірочка — не більша за голчину голівку, яка не росла разом з моїм сердечком, а назавжди лишилася маленькою. Ми жили з мамою і бабусею у двокімнатній квартирі, інших родичів я ніколи не бачила, ми не підтримували з ними зв’язок. В дитячий садок я не ходила, бо там хвороби, задиристі діти та мізерні продукти, які і без того розкрадають виховательки. Коли мене маленьку мама чи бабуся виводили на дитячий майданчик, я ніколи не гралася з іншими дітьми, соромилася підійти, не знала як заговорити й заграти. Мама і бабця теж були мовчазними, в моїй пам’яті дитинство згадується як гра у манежі чи у пісочниці, де друзями виступали лише іграшки та пасочки.
Перші дні школи стали для мене справжнім стресом, адже вдома я звикла до тиші, а тут — ґвалт, крик, постійно хтось розмовляє. Я мовчки дивилася на цей світ, який був для мене таким не звичним і таким привабливим. Я так хотіла, щоб дівчатка підійшли до мене і запросили пострибати разом на перерві. Натомість, кожної перерви під дверима класу мене чекала бабуся і ми повільно ходили коридорами взад – вперед. Мені були заборонені фізичні навантаження, я була звільнена з уроків фізкультури і, щоб ніхто з дітей мене не провокував, сиділа одна за останньою партою. Так я просиділа за нею до останнього шкільного дзвоника. Мене ніколи не викликали до дошки, не проводили допитів з пристрастю, наче не помічали ні вчителі, ні однокласники. Все почало змінюватися у дев’ятому класі. Мені набридло, що мама й бабуся досі водять до школи мов першокласницю, забороняють танці і фізкультуру, хоча моя хвороба не давала про себе знати з самого народження. В Інтернеті я приєдналася до групи підлітків, які не вписувалися в традиційні рамки, були такими ж як і я відлюдькуватими, носили чорний одяг і слухали важку музику. Я посварилася з бабусею, бо втекла від неї прямо перед шкільними дверима і вперше прогуляла урок. Я вирішила вдягатися лише в чорне і зробила пірсинг у носі. Тоді все й почалося. Коли я зайшла в такому вигляді до класу, мене, нарешті помітили. Я стільки чекала уваги з боку однолітків, але навіть не здогадувалася, що реакція буде саме такою. Весь клас впав зі сміху. Навіть вчителька ледь втримувала посмішку. Всі розглядали мене наче клоуна: «Наша Наталка тепер готка. Чи емо? Хто ти насправді?». Хлопці свистіли, дівчата улюлюкали. Я було ладна провалитися крізь землю і знову стати не помітною, але зворотньої дороги не було, почався справжній трирічний булинг, який трансформовувся від висміювання до жорсткого знущання. Спочатку я піднімала настрій всьому класові своєю присутністю, як тільки з’являлася на порозі. Хлопці пускали в мій бік сальні жарти, коментували мій зовнішній вигляд, тіло, волосся. Вчителі не заступатися, а мовчки пропускали насмішки крізь вуха. Мабуть вважали, що втручатися треба під час фізичного насильства, а зі мною лише жартували. Дівчата розробили жорстокий план, але здогадалася я про це значно пізніше. Вони запросили мене до свого кола, розпитували про життя, радили носити короткі спідниці та підбори, бо з моєю фігурою «гріх виглядати як опудало». Я так зраділа, що в мене нарешті з’явилися друзі, прийняла пораду однокласниць, змусила маму купити жіночний одяг і вбралася у нього до школи. З того часу наді мною сміявся вже весь коридор. Незграбна, квадратна, з ріденьким волоссям я дуже кумедно виглядала у прозорій блузці, міні-спідниці і на підборах, на яких абсолбтно не вміла ходити. Відтепер до мене приліпилося прізвисько «брудна голова» чи «жирдяйка з ногами-іксами». Що би я не вдягнула і як не фарбувалася, це ставало приводом для нових жартів та знущань. Я ще довго звинувачувала у всьому себе, свою недолугість, не вміння спілкуватися з однодітками. Я не могла повірити, що з мене знущалися від початку і навіть не думали приймати у свою компанію. Це був жорстокий світ, що дуже відрізнявся від тепличної турботи мами й бабусі. Я ще довго сподівалася, що зі мною будуть дружити, пробувала одягом чи вигаданими історіями привернути до себе увагу однолітків. Результат був один: висміювали всім класом. В такі моменти я мріяла щезнути з поля зору однокласників, щоб як і раніше вони проходили крізь мене і вважали пустим місцем. Я виношувала план як стати іншою версією себе, бо боялася, що в університеті мене знову не сприйматимуть серйозно. Зі школою я попрощалася з легким сердцем, наче розкріпачилася. Пропустила випускний вечір, досі не була на жодній зустрічі випускників, не додаю нікого з них у друзі. В університеті я зустріла двох приїжджих дівчат, і здружилася з ними легко й невимушено. Досвід школи показав, що не варто намагатися сподобатися всім. Важливо знайти двох-трьох які тебе цінують, розділяють інтереси, проводять з тобою час. Світ ділиться на своїх людей і тих, хто тобі зовсім не потрібний.
