Наталія ДУДЧАК, координаторка проєктів департаменту військового капеланства УГКЦ для родин військовослужбовців, родичів полеглих Героїв, майор у відставці, мама загиблого військовослужбовця:
«…Уже шість років, як немає мого Сашка. Через півроку після його загибелі я почала займатися волонтерською діяльністю, спілкуватися з родинами. І зрозуміла, що всі вони дуже схожі. Сашко хотів бути військовим, мабуть, з самого дитинства. Його батько був військовим моряком. Сашко народився в Росії, перша його мова була російська. Вже коли ми перебралися до України і він перейшов свідомо на українську мову, жартував: «Мам, знаєш, я вже тоді в дитинстві відчував, що це не моя мова, і тому вона мені в школі так не йшла»…
На військову службу Сашка не брали, у нього було викривлення хребта. Він навіть влаштував скандал у військкоматі, говорив, що бути військовим – це його мрія. І це був той час, коли всі «косили», як могли, а він захотів служити.
До часу Майдану, до початку війни, йому було за 30 (він загинув в 32). Після Майдану він не зразу пішов на війну. Сашка втримувало те, що тут мала донька, але коли призвали мого прийомного сина, це було для нього переломним моментом. Він у квітні потрапляє до другого батальйону Нацгвардії, проходить коротку підготовку і в травні потрапляє під Слов’янськ, коли він ще був не наш. Там вони знаходяться понад місяць, повертаються на ротацію… Саша переживав, що він вдома. Почав знову бігати кожен день до військкомату. І з третьої спроби потрапив до 95-ої аеромобільної бригади і продовжив свою службу.
Я знала, на що син іде. Він мене дуже оберігав. Коли потрапив у 95-у, я знала, що їх перекидають на «передок». Син два тижні обманював, говорив, що вони потрапили у взвод забезпечення в штабі. Я два тижні йому вірила. Коли почула в слухавку якось обстріл, усе зрозуміла. У цьому весь Сашко. У телефоні я в нього була записана «Генерал мама», він дуже пишався тим, що в нього мама військова, що я багато чого досягла в кар’єрі, а жінкам це в армії непросто.
Загинув під Дебальцево 14 лютого. Я тільки через рік дізналася, що насправді відбулось. На кожного загиблого заводять справу, але в мене не було сил їхати і її читати. Через рік, саме в річницю загибелі, мені зателефонував хлопчина, який у той момент був разом з ним. Фактично сина перебило навпіл кулеметною чергою. Знали, куди стріляти, нижче броніка. Людина помирає за лічені хвилини. І от цей хлопчина мені це розповів зі сльозами. Ми тепер дружимо, він приїжджав до Сашка на могилу.
Зараз ми працюємо над проєктами щодо підтримки в першу чергу батьків. Ми робили фотосесію матерів, 12 мам з різних регіонів України. Чесно кажучи, не всі погодились на це, бо треба було примусити себе посміхатися і бути готовими до того, що тебе будуть бачити. У кінці року ми зробили календар із портретами мам. Наша головна мета – говорити про наших загиблих воїнів. Бо за кожною мамою стоїть герой, який віддав за нас своє життя».
