Катерина Міхаліцина, мама трьох дітей
Переживши троє пологів, я навіть не знала, що маю якісь права. І це стало рушієм, щоби заговорити про права жінок під час пологів, про народження, акушерське насилля, про важливість прислухатися до себе. Врешті-решт я зрозуміла, що це «немовчання» – те, що я можу зробити для інших. Проговорити свій досвід, на який вже зібрала сили, а хтось – ще ні. Жінка, яка йде в пологи, має право на те, щоби все відбувалося за її уявленнями. Має право на повагу, а не на образи та знущання.
Перший досвід пологів у мене асоціюється з шаленим страхом. Мені було страшно підходити до дитини, бо я боялася її впустити тощо. У відповідь я отримувала коментарі: «Ти ж жінка – ти зможеш». А що з того, що я жінка? На той момент я потребувала розради. У всіх різна психіка, всі по-своєму реагують. У когось батьківський інстинкт проявляється швидше, у когось – ні.
На другі пологи мій син дав із собою саморобного янгола. Бо він наче відчував, що мої перші пологи були складними. Дитина – це рівноправний учасник у пологах. Вона теж багато чого відчуває та знає. Це не тільки твоя пам’ять, страх, тіло – це два тіла. Йдеться про фіксацію уваги не на болю, а на емоціях. Тоді я дізналася про Мішеля Одена (відомий лікар-акушер, автор підходу в акушерстві орієнтованого на фізіологічні потреби породіллі, – прим. The Devochki), бо на мене не спрацьовують вчасно дихальні практики. Коли в мене виникли труднощі з диханням, я почала співати. Тіло обирає той ритм дихання, який підходить саме йому. В мене з’явилася віра в те, що людині все дається саме тоді, коли вона готова це прийняти та сприйняти.
Треті пологи були бажаними, але незапланованими. Під час діагностики акушерка запитала: «Чи ви будете робити аборт?»
Мені пощастило перекладати книжку Генрі Марша, який майже 30 років приїжджає до України та допомагає розвивати нейрохірургію. Він наголошує на важливості взаємин між пацієнтом та лікарем. Лікар має вміти «повідомити» діагноз та емоційно не реагувати обличчям, щоби зайвий раз не налякати. Тобто психологічно підтримувати, а не залякувати.
У будь-якому україномовному або російськомовному джерелі про проблеми пологів завжди «винна» жінка та її спосіб життя. Екологія – отже, вона десь не там була, не те вживала, захворіла тощо. Це навіть не звинувачення, а спосіб формулювання фрази. Як для редакторки слово для мене дуже важливе. У «пострадянській» літературі багато звинувачень саме щодо жінки в підборі фраз та слів. Тому я відмовилася від читання подібних джерел та перейшла на англомовні ресурси. І в цьому випадку дуже чітко простежується паралель між «жінка – завжди винна» та «так трапляється – ви не винні». Немає ескалації почуття провини.
Третя історія про пологи – це про людяність. Лікарі повинні бачити в пацієнті людину. Бо наразі медична ситуація в Україні більш нагадує філософію «старої школи медицини». Коли людина сприймається не як людина, а просто як функція, машина. На щастя, цей підхід поступово відходить у минуле, й нам потрібно докласти зусиль, щоби це сталося якнайшвидше. Щоби лікарі та медичний персонал вчилися розмовляти з людьми.
