Чотири дні знущань.

Історія Ольги Бардзій

Я народжувала свою першу бажану дитину в період карантину і отримала досвід, який нікому не побажаю повторити. Почну свою розповідь з позитивної нотки, я вдячна фахівцям своєї справи, які зробили мені ідеальний шов після кесаревого розтину. Я дякую лікарям за надану підтримку та прояви справжнього людського ставлення. Але, на жаль, це стосується не всіх і слова подяки на цьому завершуються. 

Я опинилася у просторі зневажливого, совкового ставлення до породіллі. Чоловіка не допустили до партнерських пологів, наче спеціально лишили мене одинокою і беззахисною. Сама лікарня дуже схожа на декорації із серіалу Чорнобиль: облуплені стіни та тверді, як підлога, ліжка. Після кесарського розтину кожній жінці потрібна фізична та моральна підтримка, яка, вочевидь, не входить у посадові інструкції медперсоналу. Медсестри зумисне знущалися з мене, вони єхидно посміхаючись, не допомагали вставати та пересуватися. Після операції зі спінальною анастезією я не могла рухатися, бо не відчувала нижньої частини тіла. Мені навіть не допомогли перелізти на кушетку, щоб дістатися до палати. «Чого твій чоловік не з тобою зараз? Був би, поміг би». Із реанімації мене везли наче мішок картоплі, між ногами лежала щойно народжена дитина, а кушетка на колесах билася по кутах, остаточно збиваючи залишки штукатурки. Не відчуваючи ніг я щосили напрягала м’язи, боячись падіння дитини. Кричала «Повільніше», але мене не чують і не хочуть чути. Натомість сваряться за велику кількість особистих речей, які вони мають нести за мною у торбинці. Я страждала бронхіальною астмою, та просила окрему палату, яку збиралася оплатити. Мені відмовили, натомість підселивши до дівчини, також хворої і в зоні ризику короновірусної хвороби. 

Коли тобі двадцять один і ти вперше опиняєшся сама з дитиною, відчуваєш незахищеність і страх. Я ніколи раніше не тримала маля на руках, боялася навіть доторкнутися. Замість підтримки, медсестри мене засудили «чим ти займалася всі дев’ять місяців?», наче цей досвід передається крізь книжки чи розповіді. Перший підгузок я замінила під відео на ютубі, адже ніхто не схотів допомогти. Тоді я ще знаходилась під великим впливом гормонів, дуже засмучувалася і гостро переживала невміння давати собі ради з дитиною. Я так чекала від сестер слів підтримки та допомоги, або хоча б не засуджували і не закльовували. Навіть зараз, згадуючи той жахливий, вразливий для мене період, починаю ридати гіркими слізьми. 

Готуючись до народження, я консультувалася зі спеціалісткою з грудного вигодовування і вирішила, що дитина харчуватиметься лише материнским молоком. Але мені не дали цього зробити, брехали, що народившись не природнім шляхом дитина не здатна їсти молоко. На жаль, я не втримала оборону від постійного тиску та здалася. В маля буквально силоміць влили пятдесят грамів суміші, хоча я дозволила не більше п’ятнадцяти. Що ж ви думаєте? На наступний день мені виставили прайс у сто п’ятдесят гривень. Тобто за п’ятдесят грамів суміші не відомого походжнння я заплатила такі великі гроші. Викачування коштів із породіллі  — це окрема проблема пологових будинків, яка потребує термінового вирішення. В мене просили гроші за пакунок малюка, були спроби розкрутити мене на всіляки благодійні внески. Деякі медсестри відмовлялися робити уколи доки я не оплачу одноразові рукавиці та ліки. Пригадую, як лежала на лікарняному ліжку, слабка та беззахисна, під постійним нелюдським тиском медичного персоналу. Я відчувала себе як солдат Джейн, постійно тримаючи оборону за себе і свою дитину. Ситуація вмить  змінювалася, як тільки лікарі переступали поріг палати. В ті рідкісні моменти медсестри перетворювалися на лагідних та турботливих працівниць. Вони брали на руки дитину, навіть допомагали мені її мити, але як тільки за лікарями зачинялися двері, акушерське насилля продовжувалося. Весь день після операції я харчувалася печивом, бананом та йогуртом, адже до цих продуктів я могла дотягнутися рукою. В мене був обід, яку з любов’ю  приготували батьки, але торбинка стояла за декілька метрів від мене. «Я тобі не подаваловка»,— відповіла медсестра на моє прохання поставити їжу ближче. Вимушена заливати в себе йогурт з хімічними добавками, вся обвішана катеторами, я плакала від злості та почуття пекельної несправедливості. Моя дитина часто плакала і мені утовкмачували, що вона голодна та потребує догодовування. Пізніше я дізналася про різноманітну природу дитячого плачу: від формування нервової системи до адаптації в новому світі. Думка медперсоналу була завжди одностайна — голод, голод, голод. Це робилося лише для того, щоб я купувала в них суміш. В моїй пам’яті згадка про пологовий лишилася як чотири дні із фільму жахів. Я буквально молилася, щоб мене швидше відпустили додому. На четвертий день мене примушували робити флюраграфію у кабінеті, що  розташований за три корипуси від пологового. Я дуже боялася заразитися і відмовлялася виходити, за що отримувала погрози. В результаті мене знову перемогли, наплювавши на закон, за яким я маю право відмовитися і не шкодити рентгеном грудному вигодовуванню. 

Я змушена була купляти всі, абсолютно всі препарати для ін’єкцій, пробірки для аналізів крові. Персонал абсолютно не дотримувався маскового режиму, медсестри їздили до своїх сімей на громадському транспорті, контактували з зараженими, а потім наближалися до породіль з дітьми. 

Досі проїжджаючи вулицю Чорновола у Іванно-Франківську, на мої очі навертаються сльози. Я вважаю себе сильною людиною, перенесла безліч операцій, бачила різні лікарні, але ніде більше не зазнавала такого ставлення. В мене буквально відібрали ті чотири найважливіші дні, які надані Богом дарувати жінці щастя від щойно народженого життя.

Марина Лук’янова

1 коментар

Залишити коментар