Мій син прожив 18 годин. І я пам’ятаю його лише як відчуття поштовху зсередини, коли клала руку на живіт.
Ми з чоловіком побралися молодими, ще студентами, з великої любові і у цій любові чекали на первістка.
Я виношувала дуже легко. Ані дня не мала токсикозу. Відвідувала заняття у інституті, склала дві сесії. На сьомому місяці вагітності їздила в Київ на студентську олімпіаду, отримавши там третє місце по країні, а за пару тижнів до пологів ми з чоловіком електричкою їздили в ліс, гуляли, купалися, чекали…
Я не боялася пологів. Молода здорова жінка. Не палила, не вживала, вела помірний та здоровий спосіб життя. Завагітнівши, я вже на п’ятому тижні стала на облік, сумлінно виконувала всі приписи, вчасно проходила всі аналізи та УЗІ.
Мою вагітність офіційно вела дуже літня лікарка, котра грубо та необережно робила огляд, часто з трудом дослухалася до биття серця дитини і інколи мені здавалася, що вона засне під час мого візиту. Я її не обирала. Мені її призначили автоматично. За місцем реєстрації.
І для власного спокою я відвідувала у приватній клініці лікаря, якому довіряю. Він ознайомлювався з результатами діагностик, робив огляд і казав, що вагітність на диво легка та здорова.
Так що я не боялась пологів. Чекала. Десь приблизно за тиждень до пологів лікарка, котра вела мою вагітність, сказала, що вже треба лягати на «підготовку» – тобто оформитися у відділення, де робитимуть якісь уколи, що допоможуть організмові підготуватись до народження дитини, зміцнять його. Я вже не згадаю, що то були за ліки, якісь вітаміни, глюкоза, ще щось. Вдень я була у відділенні, а на ніч поверталася додому.
Я дуже хотіла, щоб під час народження сина поряд зі мною був коханий, але у далекому 99-тому році про партнерські пологи не було навіть мови. Подейкували, що за кругленьку суму «вдячності» можна було б «домовитись». Але чоловік тоді сказав, що він ніколи не погодиться на хабар – і коли почалися перші перейми, ми викликали швидку, і я поїхала до лікарні. Перед виходом він зняв свій годинник, надягнув мені на руку, сказав, щоб слухала його цокіт і ми скоро побачимося вже втрьох.
До лікарні я потрапила в районі 7 вечора. Оформлення, процедури, все що по списку – «лампочки, мильно-рильне, бинти, вата, папір і проче» – передала санітарці і почала чекати.
Перейми поступово наростали. Я засікала час, рахувала. Не кричала, не стогнала, просто клала на живіт руку та рахувала. Пройшло кілька годин. Лікарка сказала, що треба «простимулювати» і мене поклали на крісло, підключили крапельниці (окситоцин, ще щось, «гарячі уколи») і перейми стали сильніші. Коли біль робився нестерпним, я притискала ліву руку з годинником до вуха, слухала цокання і уявляла, що чоловік поруч і я тут не одна.
В ту ніч у залі для пологів була одна породілля – я. Лікарку я майже не бачила, вона підходила може раз на годину. Акушерка куняла у куткові на стільці, дві чергові санітарки плюхали сємки та обговорювали, сміючись, щось своє дівоче.
Мені здається, що ніколи в моєму житті до того, та і після того теж час не спливав так повільно. Я практично кожною клітиною тіла відчула неспішну плинність годин, хвилин, секунд. Лежала на спині, прикута до кресла крапельницею у вені. Боліла замліла спина, затекли ноги, перейми були сильними, але розкриття шийки матки йшло повільно. Пізніше вже інший лікар мені сказав, що тою «підготовкою» мені нашкодили, і що саме вона послабила родову діяльність.
Ближче до ранку лікарка сказала, що вона «вскроет пузырь и это ускорит роды». На той момент я в пологах була вже приблизно 8 годин і втомлене тіло та змучена свідомість погано розуміли сенс того, що відбувається. Якісь маніпуляції, волога, що плеснулась вниз та ще сильніший біль від перейми. Почувалася шматком сирого м’яса, яке роздирають на частини.
Десь за годину до краєчка свідомості дійшла думка, що моя ще не народжена дитина знаходиться у мені без захисної оболонки, яку утворює плацента, та вода всередині неї. Лікарки після того, як «вскрыла пузырь» поряд не було. Я почала просити санітарок погукати її, але ті відповідали одне: «Успокойтесь, женщина, доктор сама знает, когда ей прийти. Что Вы такая нервная?» Я пригрозила їм, що зараз зірву крапельниці і встану сама, піду шукати лікарку. Після цього одна таки пішла за нею, кинувши через плече «сумасшедшая какая-то». Я благала лікарку, щоб вона робила кесарево, але та відмахнулася «нет необходимости».
Так я зустріла ранок. У лікарки та акушерки закінчилася зміна і вони поїхали додому. Більше я їх не бачила.
Десь в районі 7-8 ранку відбувався плановий загальний обхід. До мене підійшла група лікарів, почитали «историю болезни». На той момент у мені вже не залишилося ні волі, ні почуття гідності, ні поваги до себе. Я схопила якусь лікарку за руку, почала благати її: «Пожалуйста, скажите, чтобы сделали кесарево, у меня ребенок уже 5 часов лежит без воды». Вона якось так дивно подивилась на мене, відійшла вбік з колегами, сказала їм щось. Лікарі пішли далі.
Ще приблизно за годину до пологової зали увійшла група дівчат та хлопчиків десь 15-16 років. Санітарка сказала, що це практиканти, які вчаться у медучилищі на акушерів. Звичайно ж, моєї згоди бути експонатом на навчальній вітрині, ніхто не запитував. Підлітки стояли налякані, збившись до купи, і тільки одна дівчинка підійшла до мене, взяла за руку, порахувала перейми, помацала живіт, тихенько спитала, чи може вона щось для мене зробити. Я їй сказала номер домашнього телефону і попросила подзвонити чоловікові, сказати, що зі мною все погано. Як потім пізніше дізналася, моє прохання вона виконала. Мабуть, це була єдина людина тоді, яка поставилася до мене людяно.
Станом на ранок я вже практично була в напівзабутті, краєм вуха чула рівномірні «тік-так» годинника та якісь фонові голоси та бачила світлі плями, рух.
Незнайомий мені голос сказав, що вона лікарка, котра робитиме мені кесарів розтин. Здається, я підписувала якісь документи, але вже того не пам’ятаю. Напівсвідомо відчула, що мене кудись перекладають, що від лікарки чути запах алкоголю (пізніше я дізналася, що в той день американці подарували їм якусь техніку і вони святкували), а далі пляма в пам’яті.
Коли свідомість повернулася до мене, навколо було темно, десь у кутку горіла лампа. я відчувала біль у горлі і побачила, що поряд сидить батько чоловіка. Він, як завжди стримано сказав мені: «Ребенок в реанимации, вероятнее всего, он не выживет. Из-за поздней операции у него открылось кровотечение и его остановить не могут. А еще поврежден мозг и если он выживет, то будет жить, как овощ».
Судома від сліз. Я не змогла навіть заплакати чи закричати, різкий біль обпік горло та живіт. Я знову провалилася у безпам’ятство, а за деякий час, прийшовши до тями, дізналася, що мій син помер.
Я лежала в палаті, розташованій на тому ж поверсі, де знаходились і мами з дітьми. Тиждень я чула дитячі голоси, чула, як їхні мами щось їм говорять.
Коли вперше до мене пустили чоловіка, це був, мабуть, другий чи третій день після пологів, я бачила його як через рожеве марево. Я не мала люстерка і не бачила свого обличчя, але бачила, що все моє тіло аж до пальців було вкрите червоними точками «зірочок» від капілярів, що полопались. А чоловік сказав, що у мене такі самі червоні, залиті кров’ю і білки очей.
Він забрав у санітарок чайник з водою, обтер мені тіло вологою тканиною, бо я лежала такою, як мене вивезли з операційною – пітне тіло, злипле волосся, кров на стегнах та злегка змита-розтерта кров на животі.
Я не плакала зовсім. Попросила принести мені книги, які нам задали прочитати на наступний семестр в інституті – Ремарк, Цвейг, Драйзер. Я відвернулася до стінки лицем і читала. Чула як санітарки, навіть не намагаючись притишити голос, говорили між собою: «Какая бесчувственная. У нее умер ребенок, а она даже не плачет. Читает. Сумасшедшая какая-то».
Якось мені помилково принесли чиюсь дитину, а потім, оговтавшись: «Ой, извините, я забыла, что ваш ребенок умер». Ніхто не здогадався мені перев’язати груди – і мій халат практично до поясу був мокрий від молока, яке не знадобилось. Я порвала принесене з дому простирадло, зробили пов’язки і сама, як змогла, перев’язала собі груди, намагаючись це зупинити. Але лактація тривала ще півроку.
Коли я залишалася в палаті сама, я кілька разів намагалася дістатися до підвіконня. Воно було розташоване дуже високо і сили рук та порізаних навпіл м’язів пресу (від пупка і донизу – грубим, нерівним, рваним розтином) не вистачало, щоб дотягтися до вікна та викинутись з п’ятого поверху. Я зривалася вниз, в палату, притискала рукою шов, який починав кровити і знову підтягувалася на ослабілих руках до підвіконня.
Коли мене виписали, я практично не могла ходити. Я лежала в саду в селі у батьків на канапі і дослухалася до свого тіла, відчувала, що щось з ним не так. Попросила маму відвезти мене до лікаря в місто, той як тільки оглянув мене, зразу сказав: «Капельницы – немедленно». Виявилося, що під час операції мені занесли якусь інфекцію і почався сепсис. Два тижні крапельниць, антибіотиків, переливань крові, гормональних препаратів. А ще ці два тижні – боротьба за те, щоб зберегти мені здатність народжувати. Два тижні двічі на день мені наживо, інструментами, розтискали шийку матки, вводили трубки і робили промивання. Це все без знеболення, бо додаткова анестезія могла нашкодити. 28 міні-родів за відчуттями.
Від перенавантаження лікуванням, мій організм вже “бунтував» – почалася алергія на знеболювальне, антибіотики. А під час чергового переливання крові, сталася страшенна реакція і я ледь не задихнулася, дивом лікарі встигли влити антиалергенне. Той лікар врятував мені життя і наскільки зміг зберіг моє здоров’я. Коли я виписувалась, він сказав, що якщо буде суд, він готовий свідчити проти своїх колег на мою користь.
Повернувшись від батьків додому, ми пішли на прийом у прокуратуру. З документами, які отримала було не все гаразд – епікриз був навіть без печатки, про те, що дитина померла, не написали. А в довідці про смерть дитини вказано, що «родила здорового доношенного ребенка, мозг без изменений».
Молодий заступник прокурора погортав документи, послухав нас, а далі сказав: «Налицо медицинское преступление. Но я скажу вам не как силовик, а как человек – мы ничего не сможем доказать. Министр здравоохранения – Раиса Богатырева, она сама из этого роддома и она всегда прикрывает своих. Мы даже не дойдем до суда. Вас же в итоге и сделают виноватыми».
І я здалася.
Один мій старий знайомий з криміналу пропонував мені «наказать мудаков по-донецки» – вбити лікарів, які скалічили моє життя. Але залишки людини в мені не могли погодитися на це.
Ще дев’ять місяців після операції я була постійним пацієнтом у хірурга, бо шов не загоювався і ми не могли знайти причину того. Пізніше лікар виявив, що мене всередині зашили не кетгутом, який мав сам розчинитися, а шовком і я пройшла ще через сумнівне задоволення видалення шовкових ниток через відкриту рану на животі спеціальними хірургічними ножицями.
Що змінило це для мене? Практично все.
Зовні – гормональний збій привів до змін у тілі, почала рости вага, були проблеми з перспективами вагітності. Я ще двічі свідомо наважилася на кесарів ростин, даючи життя синові та доньці, знаючи, що ціна цьому – втрата здоров’я, краси, молодості. Але воно того варте.
Ще у мене на сім одиниць впав зір. І без лінз чи окулярів я погано бачу.
Наша сім’я важко пройшла через це. Ми зберегли шлюб, але не зберегли те, що нас поєднало. Обоє закрилися у своїй втраті. У нашого сина немає могили, батьки чоловіка вирішили, що так буде краще, щоб ми не жили прикутими увагою до горбка, де поховані наші надії, плани та мрії. Мої батьки не можуть цього пробачити. Я і сама собі цього пробачити не можу. І могила моєї дитини – у мені.
Тоді, 21 рік тому я зрозуміла, що більше ніколи не дозволю собі бути слабкою та безпорадною і покладатимуся тільки на себе. Це знадобилося під час війни, коли я холодно і спокійно взаємодіяла з нашими військовими зсередини окупованого міста, та і під час обстрілу міста 10 лютого 2015 року теж допомогло. Я не істерю, не впадаю в стан афекту. В кризовій ситуацію я дію стримано та беземоційно. І тільки коли вже все завершується, можу дозволити собі нервовий виплеск, закрившись від людей.
Ця історія змінила моє ставлення до суспільного – моя усвідомлена громадська діяльність триває вже більше 20-ти років. Я принципово не здатна до компромісів з корумпованою владою, принципово не здатна терпіти несправедливість, якщо це навіть вигідно мені. Система кумівства, покривання «своїх» – мій ворог назавжди.
Вперше по-справжньому смак до життя я знову відчула тільки через 7 років після народження первістка. Мій другий син повернув мені мене. Але я так і не навчилася планувати щось наперед, думати про далеке майбутнє. Я живу тут і зараз, бо знаю, що не всі плани збуваються. І, мабуть, я не здатна дуже сильно прив’язуватись до людей, бо знаю, що інколи цих людей не стає у нашому житті. Така собі контрацепція болю втрати.
Я знаю, що багатьох шокує мій спосіб життя, моє ставлення до релігії та моралі. Знаю, що багатьох лякає те, що я проговорюю все як є, без цензури, прямо, інколи брутально, дуже часто – навіть цинічно.
Я пам’ятаю той стан, коли ти живеш, ловлячи на собі співчутливо-насторожені погляди, коли людям ніяково поряд з тобою проявляти радість чи пестити дітей. В своєму болі ти в свідомості людей стаєш трішки зачумленою і люди підсвідомо тебе уникають, нібито бояться, що можуть заразитися від тебе нещастям. А дехто навпаки безцеремонно розпитує, хоче знати деталі та подробиці, засовуючи у твоє життя брудне взуття та сліди своєї безцеремонності.
Тоді, в лікарні, мені казали: «Ты молодая, еще родишь», наче мова йшла про ненаписану контрольну чи не вивчений вірш. Крім мене тоді у палаті лежала жінка, у якої померла дитина за день чи два після смерті мого сина. Ій було 28, її чоловікові – більше 40-ка. Це була єдина з 6-ти виношена вагітність. І з таким фіналом. І чим мала втішитися вона?
Я не стала сльозливою депресивною занудою, дуже часто по-дитинячому дуркую та по-дорослому безкупюрно жартую на межі пристойності. Але мені не стало легше, час не лікує. Не було ні одного дня, щоб я хоча б раз не згадала про сина, якого я не тримала на руках. Я просто навчилася з цим жити і біль став ще одним моїм шрамом, врізавшись в серце.
Віра Шелест, Краматорськ
